І ти воскреснеш, Україно,
Лише історія помре.
І всі твої старі руїни
Вона в Безпам'ять забере...
І ви забудете про злидні
Про голод, холод і жахи,
Які творилися у ті дні,
Що у історію ввійшли...
І всі твої старі руїни
Вона в Безпам'ять забере...
І ви забудете про злидні
Про голод, холод і жахи,
Які творилися у ті дні,
Що у історію ввійшли...
Колись давно... коли? Не знаю.
Мільйони років ще тому.
Розпочалась історія одного краю.
Про це я вам і розкажу!
Початок!
Один мільйон років до нашого часу-
Поява першої людини на цій землі.
До 10000 до нашої ери
Був тоді палеоліт.
Тисячоліття дев'яте-шосте
До нашої ери лук, стріли були.
Тодішній час сучасні гості
Вже МЕЗОЛІТОМ назвали.
Енеоліт - четверте-третє:
Трипільська культура уже прийшла
І мідно-кам'яне знаряддя
Вона для люду припасла.
Епоха БРОНЗИ - третє-друге
Чи друге-перше, як пишуть одні
У цей вже час на наших землях
Були і перші скотарі.
Дев'яте-сьомеє століття -
Вже Кіммерійці, кажуть, були.
Та ще Ісус не народився.
Тому не в наш ще час жили.
А Скіфи прийшли у сьомім столітті до нашої ери,
Вони тут жили до приходу Сарматів
І пили кров своїх ворогів померлих
До третього століття до н.е. початку.
У сьомім столітті до нашої ери, як казали,
Грецькі міста-держави на півдні перебували.
Вони туди перебралися, бо не було
Достатньо землі для греків, як ви чули.
А потім, коли Христос народився,
Ходив, учив і не одружився.
Помер, воскрес і на небо вознісся.
І там праворуч Отця всівся...
То через триста років після тієї події
Чи через чотириста, як інші історики мріють,
Досліджено в нас Черняхівську археологічну культуру.
А в триста сімдесят п'ятому році відбулось вторгнення Гуннів.
Коли усе стихло, то в п'ятім столітті вже нашої ери
Кий, Щек, Хорив та їх Сестра Либіть Києв ізвели.
А у кінці вісімсотих років Русь заснували
І зараз повім хто на Русі князювали:
Київська Русь!
У вісімсот вісімдесятім другім році
Явився князь Олег народу на очі.
І князював він рівно тридцять років
І був могутнім, та не мудрим трохи...
Бо не повірив він одній гадалці,
Що від коня свого помре він якось вранці.
А сталось так, що кінь його вже мертвий,
А князь ще досі на землі. Був впертий.
І так сказав усім він своїм слугам.
"Ведіть мене к коню, ік мому другу".
Ну слуги його смирно постояли,
А потім до місця погибелі коня помчали.
Прийшли вони, а князь почав сміятись,
Мовляв, ото стара вміла брехати.
Та не так сталось, як кажуть, гадолось,
Бо із коня виповзла тихо "гадость".
Бо якось так Олег плазунів кликав.
Змія та не була дуже велика.
Та це не помогло старому князю
Зустрів він смерть свою та й з неприязню.
І сталось це у девятсот дванадцятім році,
Бо більше князь від тоді нам не потрапляв на очі.
Помер Олег, та його не забули.
Про подвиги його сучасники почули!
Бо за три роки і за рік до своєї смерті
Ходив Олег в Константинополь, де міг би померти.
Він договори там уклав Русі і Візантії.
І в документах тих були і його мрії.
Ну, загалом, помер він... від коня.
То значить, що гадалка та була права.
А Ігор князював потому в той же рік.
До сорок п'ятого, коли помер навік.
Та в сорок першому і ще через три роки.
Ходив той Ігор наш на Візантію трохи.
Але одного разу деревляни встали.
Того ж року Ігоря нестало.
Не стало Ігоря, та Ольга з сином
Залишилися жити, як не дивно.
За дев'ятнадцять років, як син виріс,
То Ольга з тим уже змирилась,
Що треба владу сину передати
І вже не думати про чоловіка втрату.
І Святослав (так сина того звали),
Кілька разів він бився за Балкани.
У дев'ятсот шістдесят п'ятім році
Хозарський Каганат, що був при боці,
Він розгромив зі своїм військом славним.
А Святослав був князем вправним.
А за чотири і ще за три роки
До смерті своєї ходив він трохи
На ті Балкани, де й загинув,
Тоді наш князь і світ покинув.
А Володимир Святославич народився,
То потім не один він охрестився.
Він любив ідолів до того як на престол сісти.
А як побачив, що усі монотеїсти,
То зразу він зібрав послів у себе,
Щоб виділити тих, що йому треба.
Йому сподобалось вчення Христа:
"Любов твоя повинна буть чиста".
І тоді ідолів наш князь звелів топити,
А люд нехрещений негайно похрестити!
І після того Русь в правах зрівнялась
І від держав великих вже не відрізнялась.
За те князя Великим звали гості,
Що в дев'ятсот вісімдесятім восьмім році
Він до Дніпра закликав люд з Русі.
І об'єднав усіх у тій ріці.
У тисяча п'ятнадцятому році
Були на похороні князя всі охочі.
А за чотири роки, як відомо,
По вбивству всіх братів прийшов до столу
Великий князь той Мудрий Ярослав,
Що у рік смерті батька свого закон дав.
І "Руська Правда" ті закони звали.
По них народи жили, як казали.
У тридцять шостім році печеніги
Хотіли на Київ здійснити набіги.
Але їм цього не вдалося,
Бо всі бої під Києвом велося.
А там наш Ярослав їх розгромив,
А потім Золоті ворота сотворив.
За рік Святу Софію збудував
І многочисленну літературу позбирав.
У тисяча п'ятдесят четвертому році
Помер Ярослав і люди охочі
Його поховали. Його пам'ятають.
Його люди мудрі не забувають.
